Главная>>Разное>>«Один із моїх творів Параджанову дуже припав до душі»
«Один із моїх творів Параджанову дуже припав до душі»

30

Нояб -0001

«Один із моїх творів Параджанову дуже припав до душі»

В Разное

ВИ Ж ЧУЛИ ЙОГО БОЖЕСТВЕННО КРАСИВУ «МЕЛОДІЮ», МАЛИ НАСОЛОДУ ПОРОЗКОШУВАТИ НА ТИХ ЧУТТЄВИХ, МЕЛОДІЙНИХ ХВИ­ЛЯХ ЛЯ-МІНОРУ, ЯКІ ВОНА ЗДАТНА ЗДІЙМАТИ! ЛЮДСЬКІЙ ДУШІ? НА­ПЕВНЕ, НЕ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЛЮДИНИ, КОТРА, МОЖЛИВО, Й НЕ ЗАВЖДИ ЗНАЮЧИ, ХТО АВТОР ЦЬОГО, ВЖЕ ЛЕГЕНДАРНОГО, ТВОРУ, АЛЕ БОДАЙ РАЗ У ЖИТТІ НЕ ВТІШАЛАСЯ «МЕЛО­ДІЄЮ», ЯКУ НАЗИВАЮТЬ ДУХОВНИМ ГІМНОМ УКРАЇНИ. Об этом сообщает kolokol-news.in.ua со ссылкой на СМИ.

МУЗИКА МАЕСТРО ВИРІЗНЯЄТЬСЯ ОСОБЛИВОЮ, ЙОМУ ПРИТАМАННОЮ МЕЛОДІЙНІСТЮ. ВОНА ЗВУЧИТЬ У ЙОГО ЧИСЛЕННИХ СИМФОНІЯХ, КАН­ТАТАХ, СОНАТАХ, ОПЕРАХ, ВАЛЕТАХ, ПОЕМАХ, ДЖАЗОВИХ КОМПОЗИЦІ­ЯХ, ЕСТРАДНИХ ПІСНЯХ, ЗВУЧИТЬ У ФІЛЬМАХ ТА ДРАМАТИЧНИХ ПОСТА­НОВКАХ, ДАРУЮЧИ ШАНУВАЛЬНИ­КАМ ШИРОКУ ПАЛІТРУ ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ, ПЕРЕЖИВАНЬ — ВІД РА­ДІСНОГО, ЗАПАЛЬНОГО ДО СУМНОГО, ТРИВОЖНОГО. ВІН Є ОДНИМ ІЗ ЗА­ТРЕБУВАНИХ КОМПОЗИТОРІВ СЬО­ГОДЕННЯ І ЙОГО ТВОРИ ВИКОНУЮТЬ НЕ ЛИШЕ В УКРАЇНІ, А Й У БАГАТЬОХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.

НАПЕВНЕ, ТО ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ ЗНАТИ, ЩО СТВОРЕНЕ, ВИПЛЕКАНЕ ТОБОЮ ЛЮБЛЯТЬ, НИМ ЗАХОПЛЮЄТЬСЯ, ЗАСЛУХОВУЄТЬСЯ ВЖЕ НЕ ОДНЕ ПО­КОЛІННЯ. ТА ЧИ МОЖЕ БУТИ ІНАКШЕ З ТИМ, ЩО ПИШЕТЬСЯ СЕРЦЕМ, ЩО БУДИТЬ ЛЮДСЬКІ ДУШІ?! ТРІШКИ ПЕ­РЕФРАЗОВУЮЧИ СЛОВА ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ ВІДОМОГО ФІЛЬМУ, МОЖНА СКАЗАТИ, ЩО «ВСЕ МИНУЩЕ, ТІЛЬКИ ОСЬ ТАКА МУЗИКА ВІЧНА».

МИРОСЛАВ СКОРИК, ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОМПОЗИТОР І МУЗИ­КОЗНАВЕЦЬ, ОСНОВОПОЛОЖНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЕСТРАДНОЇ ПІСНІ, НАРОД­НИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ, ЛАУРЕАТ НАЦІО­НАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА, ГЕРОЙ УКРАЇНИ, СЬОГОДНІ НА НАШІЙ ПОРАДНИЦЬКІЙ ГОСТИНІ.

— Як вас, 25-річного хлопця, знайшов Сер­гій Параджанов, котрий запросив до участі у фільмі «Тіні забутих предків», аби до його гені­ального фільму, як він казав, геніальну музику написали? Так, власне, і сталося!

— Сергій Параджанов вирішив пошукати компо­зитора для свого майбутнього фільму в західних областях. Приїхав і до Львова, зайшов на радіо, яке вже тоді було доволі таки проґресивним, і попросив поставити твори львівських композиторів. А я на той час не те що вже таким відомим був, але запи­си моїх творів на радіо мали. Адже після Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка за­кінчив уже аспірантуру Московської консерваторії імені Петра Чайковського, де вчився у видатного композитора Дмитра Кабалевського.

Один із моїх творів Параджанову дуже припав до душі, і він сказав, що саме я маю писати музику до його фільму. Спочатку цей чоловік мені не спо­добався, адже мав складний, екстравагантний ха­рактер. Потім у нас були різні стосунки, та згодом усе спокійно з’ясували і прекрасно подальші роки спілкувалися. Звісно, всілякі сюжети вимальовува­лися — Параджанов був інколи таким несподіваним, імпульсивним, дивним...

— Чи легко творилося вам для «Тіней...», для музичного обрамлення історії карпатських Ромео і Джульєтти, як ви називали Івана й Марічку? Що надихало на оту «дивовижно пре­красну музику», так високо оцінену згодом самим Дмитром Шостаковичем?

— Після нашого знайомства Сергій Параджанов одразу дав мені завдання, аби поїхав у Карпати, знайшов там народних музикантів і привіз їх до Києва. Він загалом з людьми особливо не цяцькав­ся, як кажуть. (Сміється). Отаке нелегке завдання я відразу отримав від режисера. Нелегке тому, що не мав таких знайомих. Звісно, знав народну му­зику, часто бував у Карпатах, де в моєї бабці була невеличка дача. Треба було їхати в краї, де жили справжні народні музиканти, які мали ті народні музичні інструменти. Найперше, поїхав у Косів, а потім, міркую, десь треба ще й в глибинку заїхати. Сів у перший-ліпший автобус, який йшов у село Брустурів Косівського району. Люди з Космача ду­же на мене потім нарікали, що я до них не поїхав, адже їхнє місто вважалося центром народної му­зики. Але саме село Брустурів мені видалося не те що диким, а таким дуже вже своєрідним. Напитав я там музикантів, знайшов людину, котра все органі­зувала, й привезли ми 6 трембітарів із трембітами до Києва, записали їх на кіностудії, чого досі ніхто не робив. Просто неба трембіти складно записати. А тут, у павільйоні, вони так зазвучали! Я продовжу­вав їздити в експедиції у Карпати, вишукував серед гуцулів народних музикантів, відбирав їх. До Києва везти їх вже не було необхідності, записувати мож­на було на місці, бо в знімальної групи з’явилася якісна звукозаписувальна апаратура. Власне, то була народна музика, в автентичному виконанні. Коли фільм уже був змонтований, я записав у Киє­ві свою, авторську.

— А Параджанов втручався у музичний процес?

— Чому ж, він або акцептував, або ні. Щось йо­му подобалося, щодо чогось зробив невеликі за­уваження, але якихось принципових розбіжностей у нас не було.

— Як вплинула на вашу подальшу творчу до­лю участь у цій кінострічці, яку хоч не відразу, та назвали культовою? Полегшила, додала вам, молодому композиторові, натхнення, упевненості?

— Фільм же не відразу став відомим, та й спочат­ку нікому не подобався, розумієте. Ото тільки від­недавна і стрічку, і музику хвалять. (Усміхається).

«Тіні забутих предків» так здорово, так потужно, колоритно «звучать» і завдяки ва­шій праці.

— Трохи незручно про те все чути... Але у філь­мі дійсно багато музики моєї, оригінальної. Я таки попрацював над тим.

 

Джерело статті: газета “Порадниця”