Главная>>Разное>>Донька батькові вишила сорочку
Донька батькові вишила сорочку

30

Нояб -0001

Донька батькові вишила сорочку

В Разное

У вересні Корсунь-Шевченків­ський відзначав 985-ту річницю з часу заснування. Окрасою свята, як завжди, була виставка робіт місцевих митців. У кожного свій талант, але в Антона ШЕВ­ЧЕНКА обдарування особливе: він — художник-різьбяр, який уміє оживити просту вільхову дошку. Об этом сообщает real-economy.in.ua со ссылкой на СМИ.

Красою, вишуканістю й ви­соким смаком вражають і різь­блені рами, і сувеніри — козаць­кі ложки по півтора метра зав­довжки. Та вершиною його май­стерності є художні панно. Чи­мало в Антона Трохимовича чу­дових робіт, присвячених твор­чості великого Кобзаря. Зокре­ма, це ілюстрації до творів «Ре­ве та стогне Дніпр широкий», «Мені тринадцятий минало», «Сон», «Катерина», «І виріс я на чужині» та інших.

Завжди близькою до серця була для Антона Шевченка й спадщина іншого земляка, кла­сика національної літератури — Івана Нечуя-Левицького. За мо­тивами творів видатного українського прозаїка художник створив се­рію робіт із дивовижними кор­ейськими краєвидами — лева­дами та верболозами, тополями і калиною. Утім, ці живі карти­ни йому щодня видно з вікна власної оселі, побудованої май­стром над річкою Рось. Тут уп­родовж тридцяти років його не­велика сім’я — він, дружина Лі­дія та донька Ліліана — жила тихим спокійним життям. Жін­ка, медсестра за фахом, завжди підтримувала творчі прагнення свого чоловіка, була йому по­радницею і другом. Подружжя втішається й творчому зростан­ню Ліліани: дівчина гарно ма­лювала, мала чудовий художній смак, реалізовувала себе у деко­ративно-ужитковому мистецтві. Після закінчення Київського ху­дожньо-промислового технікуму Ліля вийшла заміж, порадувала батьків ще й онуком.

Тихе щастя родини Шевчен­ків обірвалося враз. Раптово захворіла і згоріла як свічка Лі­дія Трохимівна. Аби не залиша­ти батька сам на сам із горем, Ліліана оточила його постійною увагою і турботою. Розраджував дідуся й малий Артемко. У Лілі не склалося особисте життя. Всю душевну енергію, теплоту серця молода жінка віддавала синові й батькові. Вдень вона поспішала на роботу: працювала викладачем образотворчого мистецтва у дитячій школі мис­тецтв. Вечорами йшла до бать­кової майстерні і «рецензувала» виконані татом роботи. Брала й сама до рук пензля. Але частіше — полотно та голку. Ліліана ви­шивала батькові сорочку. Спо­чатку одну, потім другу...

— Вимережані доччиними руками сорочки зцілюють мою душу, заспокоюють серце, — ді­литься Антон Трохимович. — Сімнадцять років минуло відто­ді, як пішла за обрій моя неза­бутня Ліда. Та завдяки Лілі й онукові Артемкові я живу, тво­рю, ділюся з людьми своїм нат­хненням.

Нині у Антона Трохимовича — особливий період творчості. Життя перекотилось за 70-літню відмітку — час досконалості і мудрості, осмислення прожито­го і свого місця на землі. Тому розробляє біблійну тему, мріє створити серію робіт про земне життя Ісуса Христа.

Корсунський різьбяр знай­шов шанувальників не тільки на своїй малій батьківщині. Мали успіх його персональні виставки у Черкаському художньому му­зеї та Музеї «Кобзаря» Тараса Шевченка, у київському музеї Івана Гончара, у Каневі, у Шев­ченківському національному за­повіднику.

У домашній майстерні Анто­на Шевченка поруч із його різьбярським начинням — мольберт Ліліани. Друзі-художники визнають, що Ліліана Ан­тонівна — талановитий живо­писець. Її мальовничі пейзажі, колоритні натюрморти виріз­няються яскравими барвами, оригінальністю та життєрадіс­ністю. Більшість своїх робіт ху­дожниця щедро роздаровує близьким. Шкодує, що не вис­тачає часу писати більше. У неї багато вихованців, друзів, чи­мало громадської роботи і великий батьківський дім, у яко­му завжди світло і затишно. До цього ошатного будинку над Россю завжди поспішає з Киє­ва і Артем. Він уже закінчив університет технологій та ди­зайну. Захопився ще й музи­кою. Утім, дідуся тішить його вміння тримати в руках пензля: «Хтозна, як доля поверне. Мо­же, і в ньому малярські гени колись переможуть. Мій дід Андрій розписував церкви, батько Трохим був добрим різьбярем. Артемко бачив, як я орудую пензлем і різцем. Так наш рід художників і не пере­ведеться...»

Людмила ЯРОВА, Лідія ЛІСОВА, Черкаська область.

 

Джерело: газета «Голос України»